КОНСТАНТИНОГРАД

       ОБЩИЕ МАТЕРИАЛЫ ПО ИСТОРИИ

             КРАСНОГРАДСКОГО РАЙОНА.

С 1730 г. территория нынешнего Красноградского района разделялась Староукраинской оборонительной линией. Северная часть принадлежала Российской империи, южная Орельской паланке Запорожской сечи. С 1775 г., после ликвидации Запорожской сечи, территория Красноградского района вошла в Азовскую губернию, центром которой стала Белевская крепость (г. Константиноград). С 1780 г. территория района вошла в состав Полтавского уезда Черниговского наместничества, а с 1796 г. в Константиноградский уезд Малороссийской (с 1836 г. Полтавской) губернии.

       ИЗ ИСТОРИИ СТАРОУКРАИНСКОЙ ЛИНИИ.

Місто Красноград. Залишки Бєльовскої кріпості Української лінії.

Недалеко від автобусного кола, біля траси Москва – Сімферополь, стоїть невисокий білий обеліск з закріпленою на ньому чавунною дошкою. На ній напис: „Бєльовська фортеця, споруджена в 1731 р. для захисту від кримських татар-завойовників”. Обеліск стоїть на території кріпості – цього пам’ятникастаровини. Кріпость значно пошкоджена. Непогано зберігся тільки один, південно-східний бастіон.

Бєльовська кріпость була десятою серед 16 кріпостей Української укріпленної лінії, що простягалася на 285 км між річками Дніпром і Сіверським Дінцем. Лінія проходила від кріпості Св. Петра до гирла річки Орель і складалася з безпрерівного земляного валу з рвом. Підсилена була лінія більш ніж 200 редутами, в яких містилися форпости, а також блокгаузами. Блокгаузи (закриті приміщення для військ) були розташовані з внутрішнього боку лінії і використовувались як опорні пункти.

Будували Українську лінію слобідські і українські козаки в дуже тяжких умовах. В серпні 1731 року, коли вже завершувалось спорудження перших 10 кріпостей  лінії (і серед них Бєльовської, яка тоді звалась Десятою), київський полковник Танський, командир 20-тисячної команди українських козаків, що знаходились на будівництві, вимушений був бити тревогу начальству, що „команда ця була вислана на роботи тільки на три місяці, з продовольчими запасами, а як строк вже пройшов, а зміни не було, то за недостачею провіанту і грошей люди терплять в усьому нужду і голод, і багато хто з козаків почали вже самовільно подаватися з тієї команди”.

Одночасно з будуванням кріпостей виникли військові поселення.що одержали назву української ландміліції. Вона була створена з Українського ландміліцького корпусу, який існував з 1723 року, і росіїйських селян-однодворців Бєлгородської, Воронезької та інших губерній Росії. Всього обороняли лінію 20 українських ландміліцьких полків (16 кінних і 4 піхотних), які нараховували в своєму складі близько 22 тисяч чоловік при 220 гарматах. На территорії Іванівської і Десятої кріпостей поселився Бєльовський ландміліцький полк, який прибув сюди з міста Бєльова, що знаходиться недалеко від Тули. Тому з 1738 року Десята кріпость почала називатися Бєльвською.

Кріпость ця була була не тільки важливим оборонним спорудженням, а й значним адміністративним центром. Довгий час тут містилося центральне управління Українською лінією, а в 1776-1778 роках резиденція губернатора Азовською губернією. В 1784 році кріпость, яка вже втратила своє значення, була скасована, а місто що виросло навколо неї, перейменоване в місто Костянтиноград (на честь онука Катерини ІІ Костянтина).

Історичні та пам’ятні місця Харківщини. Х. „Прапор”, 1966 р. С.181-183.        

История Староукраинской линии, подготовленная на основе документов ГАХО.

         Оборонительным укреплениям Староукраинской линии (в народе турецкий вал), начало положил в 1723 г. Петр Великий. Усилиями русских однодворцев из Курской губернии, линия была построена от Днепра до нынешнего г. Краснограда. С 1730 г. императрица Анна Иоановна решила продолжить строительство этой линии до г. Изюма (планировалось также продлить линию от р. Северский Донец до р. Лугань, с поселением на ней 11 ландмилицейских полков, однако эта часть линии была построена уже в царствование Елизаветы Петровны силами Славяносербских полков).  

         Так в период с 1730 по 1736 г. от Белевской крепости под Красноградом, до г. Изюма была продолжена Староукраинская линия. Окончательно линия была закончена к 1740 году. В нее входило 16 крепостей, между которыми располагались редуты. Первоначально планировалось построить следующие крепости: Белевскую у устья р. Берестовой, Ивановскую (Берестовенька), Орловскую, Прасковейскую и Тройчатую (иначе Ефремовскую), а далее планировалось довести ее до Змиевского Николаевского монастыря. Однако генерал-майор Тараканов предложил внести изменения, и провести линию вдоль р. Береки до р. Северский Донец у г. Изюма. Так были построены Алексеевская, Михайловская, Слободская, Тамбовская, Петровская крепости. Кроме этого было решено сделать и вторую линию обороны в наиболее уязвимом месте, на нем были построены крепости: Берецкая, Верхне-Бишкинская, Шебелинская. Оборону на линии несли так называемы ландмилиционеры, большинство из которых были русскими однодворцами из Курской и Орловской губерний.

Первые сведения о Белевской и Ивановской крепостях относятся к 1730 году, это были одни из первых крепостей построенных в 1730-36 годах. Первое время гарнизон крепостей состоял из одного пехотного полка ландмилиционеров (все они выходцы из Курской губернии, из однодворческого сословия). Всего же в первый годы существования Староукраинской линии было 9 пехотных ландмилицейских полков (Старооскольский, Орловский, Белевской, Ряской, Севский, Тамбовский, Брянский, Курский, Елецкий), а также был один драгунский Борисоглебский полк. Постройкой линии, набором ландмилиционеров, штаб и обер-офицеров руководили генерал-майоры Тараканов и Дебриньи. Интересно, что первое время из среды однодворцев набирали всех желающих, однако с 1736 г. в связи с переменой ландмилицейских пеших полков в драгунские стали набирать только семейных, обеспеченных однодворцев, а несемейных определяли в пешие полки.

Уже в 1736 году количество ландмилицейских полков возросло до 20. Также решено было все полки перевести в драгунские. Причина объяснялась просто, уже первые стычки на линии с татарами и запорожскими казаками показали невозможность пехотинцев вести активные боевые действия. В 1736, 1738, 1739 гг. драгунские полки показывали явное превосходство против прежнего пешего строя. На усиление драгун в каждую крепость прислали гренадерскую полуроту регулярных войск. В некоторых крепостях, например в Белевской, располагались и целые гренадерские роты.

Содержание для ландмилицейского корпуса собиралось с малороссийского и слобожанского населения. Амуниция и вооружение поставлялось из армейских складов, большей частью разного калибра, размеров, и цветов. Это были по большей частью фузеи, разной длины и калибра, с штыками и без, длинные и короткие, толстые и тонкие  палаши и шпаги с медными и железными эфесами. Все ландмилицейское воинство в первые годы было похоже на разноцветный табор цыган. Одной из самых главных проблем ландмилиции, было перевод на постоянное место жительство семей из Курской губернии на оборонительную линию. Особенно часто мы встречаем решение этого вопроса с 1736 г., однако прорыв линии в 1737-1739 гг. не дал развернуть такое переселение, сопротивлялось и местное население, особенно на участке от Днепра до Белевской крепости, где заселение выделенных полковых земель начало происходить с 1737 года. Во время отсутствия походов и боевых действий, определенное количество ландмилиционеров отправлялось навестить свои семьи. Если это происходило в отсутствие трав, то на каждые сто верст на прокорм лошади ландмилиционеру давали по 10 копеек. Отсутствие семей ландмилиционеров на линии, запрещало им использовать право на питейный откуп и свободное винокурение.

С 1736 г. решено было заменить разношерстное обмундирование и вооружение. Все палаши, шпаги, пистолеты и мушкеты разных калибров собирались в пакгаузы при крепостях, а им взамен выдавалось все новое. Правда в первое время нового оружия с заводов не могло поступить одновременно во все полки. Из пакгаузов собирали оружие одного калибра, а также подбирали одинаковые палаши и шпаги и снабжали им один из полков. К 1739 г. процесс перевооружения в основном был закончен. Кроме мушкетов, пистолетов и шпаг, ландмилиционеры имели на своем вооружении рогаточные и пикинерные пики, необходимые им в случае пешего боя. Заменена была и сбруя для лошадей, главным недостатком считались старые черкасские седла, которые не способствовали успешному поединку драгуну, их заменили на самые лучшие армейские.

Характерно отметить и тот факт, что в первое время ни в одном ландмилицейском полку не было своего знамени. Хотя с 1731 г. вопрос об этом был поднят в государственной военной коллегии. Им было отпущено 31 знамя, но с вышитыми уже на них гербами, не соответствующими ландмилицейским полкам. К тому же этих знамен не хватило бы на все полки. Только с 1737 г. в ландмилицейский корпус поступают по одному белому знамени и по 9 соответствующих званию гербов на каждый полк. Вместе с знаменами прибыли и духовые инструменты для драгунских полков: литавры, валторны, и гобои.

На один драгунский полк полагалось 8605 руб. 93 коп. жалования (из них 1857 руб. 44 коп. на рядовых и капралов), 30 руб. на полковые расходы и 655 руб. 64 коп. на амуницию. На пехотный полк поступало 9291 руб. 28 коп. жалования, 30 руб. на полковые расходы и 228 руб. 50 коп. на амуницию. Для лошадей в год на один полк поступало по 1 рублю на лошадь (769 руб.). А вообще сумма содержания ландмилицейского корпуса в 1736 г. составила 290822 руб. 27 коп., против прежних лет она выросла с 87637 руб. 87 коп.

Одежда ландмилиционеров состояла из белого кафтана, красного камзола, кожаных штанов. Шляпа у всех полков была черная, обшитая по примеру армейских полков, с белым бантом. Каждому выдавались и две белые рубашки, белый бант и кожаные перчатки. На ногах у ландмилиционеров были тупоносые сапоги с раструбом, железными шпорами, а для пешей службы, караулов и командировок имелись башмаки и штиблеты из сурового сукна, а также серые чулки. Все это производилось на российских фабриках.

С 1745 года, отставные ландмилиционеры начали селиться на землях у крепостной линии, с возвращением в однодворческое сословие. Сюда же переселялись семьи тех ландмилиционеров, которые несли службу в крепостях. Так на расстоянии одной версты от Белевской крепости в 1745 г. возникла слобода Песчанка. Переселенцам была наделена полоса земли шириной 20 верст вдоль линии, 15 верст с севера и 5 верст с юга. 

После ликвидации ландмилицейских полков в 1764 г. бывшие ландмилиционеры Белевской и Ивановской крепостей вошли в состав Днепровского пикинерного полка (дата основания полка 9 июля 1764 г). Полк стал регулярным и участвовал в большинстве военных действий против турок. В 1776 г. полк был переименован в Екатеринославский пикинерный полк, а в 1783 г. его объединили с Донецким пикинерным полком в Павлоградский легкоконный в последствии ставший 2-ым лейб-гусарским Павлоградским полком. Однако с 1787 г. большинство из бывших ландмилиционеров, происходящих из однодворческого сословия более в этот полк не входили, так как перешли в казаки.

А с 3 июля 1787 г. все однодворцы имевшие оседлость на Староукраинской линии были преобразованы с легкой руки князя Потемкина в Екатеринославское казачье войско, составив отдельный казачий корпус, по типу Донского войска. Кроме однодворцев в него вошли 1-й и 2-й Бугские полки, поселяне Польских имений князя Потемкина, старообрядцы Екатеринославской губернии, мещане и цеховые Екатеринославской, Вознесенской и Харьковской губерний, жители г. Чугуева и Екатеринославский конный казачий полк.

С 5 июня 1796 г. войско это было ликвидировано Павлом I, с тем, однако, что казакам было предложено либо перевестись в однодворческое, мещанское, купеческое сословие, или переселится на Кавказскую линию, для пополнения тамошних линейных казаков. Несколько тысяч однодворцев переселились на Кавказ, по большей части в нынешние Краснодарский и Ставропольский края. Переселение в эту местность продолжалось почти всю первую половину XIXв.

ИЗ ИСТОРИИ ОРЕЛЬСКОЙ ПАЛАНКИ ЗАПОРОЖСКОЙ СЕЧИ. (Из летописи СамойлаВелички. Том второй. К.: Дніпро, 1991).

Року від покладення меж темряві 7182, а від з’яви у світі плоттю другого Адама господа Христа 1674 році […]. […] в Уманському, Ладижинському та інших тамтешніх повітах вибрав турчин молодиками й дівками, хлопцями й дівчатами людську данину і, задовольнивши тим своє ненаситне бажання, вже не тягнув до Лисянки, а повернув од Умані через Волоську землю до Дунаю й далі у Трацію до своїх зміїних нір та жител на зиму. А після такої плачливої, яка лишилася без помсти, української руїни й запустіння турчин, відходячи від Умані додому, повидирав, розорив ще й інші тамтешні міста: Тростянець, Бершадь, Манківку, Тульчин, Полонне Мале та інших сім, яких не згадали, назв. Решта ж людей, у тамтешніх містах і повітах, яких турок не зачепив, оглядаючись на свою неволю й зовсім не сподіваючись собі ні від кого жодної милості й оборони, а перестерігаючись щорічних турецьких данин людьми й дітьми на зразок того, як сталося того літа, численними купами й таборами збиралися з усіх повітів і з болісними серцями та слізотечними очима, навічно попрощавшись зі своїми красними тамтешніми поселеннями й угіддями, якнайшвидше перебиралися на цей бік Дніпра і, де собі облюбують, вибирали й оселяли по різних цьогобічних україно-малоросійських полках місце для свого життя. А особливо, як казав і раніше, осідали вони новими містами в Полтавському полку по річці Орелі, тобто Китай-городом, Царичанкою, Маячкою, Нехворощею й Керебердою, яку осадив тоді ж Іван Сірко. Багато інших відійшло в московські слобідські полки і наповнили їх собою, так що вся цьогобічна Україна, що була перед тим малолюдна, відтоді наповнилася тогобічними українськими людьми і змножилася [с. 178-179].

Року від створення світу 7188, а від олюднення Божого 1680 […]. Того ж літа, місяця червня чи липня, за государським указом генерал і воєвода Григорій Іванович Косогов, почавши від слобідських міст аж до Дніпра, міряв понад Берестовою поле на версти, волочачи кодолу [С. 265].

Примітка.Кодола – груба вірьовка.

Року від створення Адама 7194, а від плотського пришестя в світ Господа 1685 року. Гетьман Самойлович скоро після Різдва Господнього одержав з орільських міст [примітка 1] Полтавського полку відомість, що численне товариство, не слухаючи гетьманських універсалів, подалося зі своїх домівок за Дніпро на шкідливі собі лядські затяги. Невзабарі дістав він і другу звістку, що начебто свавільне товариство тих-таки орільських міст розбило десь у полі кримського посланця, а з ним замордувало й царського гінця. Він дуже уразився за те на згаданих жителів орільських міст і, щоб покарати їх за ту сваволю (коли це справді вчинили вони), наказав тодішньому полтавському полковнику повідставляти від урядів усіх орільських сотників, а замість них понасилати з інших міст Полтавського полку добрих і справних молодців. Коли за гетьманським наказом це було вчинено, наслані сотники почали обходитися з тамтешніми жителями без належної пошани. Тоді орільські жителі, взявши ту новину, наслання сотників, за велику собі образу й утяження, суплікували до гетьмана, засвідчуючи свою невинність, що за свавільних людей, яких є скрізь повно, добрі й цнотливі мешканці терплять без пошани й розгляду гетьманський гнів і покладену на себе епітимію [примітка 2]. І коли б та епітимія незабаром після вичитання супліки не була б розрішена, то всі вони, покинувши старі свої житла, мусили б шукати собі іншого місця. Гетьман Самойлович, вичитавши таку супліку орільських сотень, схаменувся, що неслушно карає невинних замість винних, і відразу, розрішивши накладену епітимію, наказав полтавському полковникові [примітка 3] познімати насланих сотників, а товариству тих орільських сотень дозволив, згідно давніх їхніх звичаїв та вольностей, повстановлювати в себе сотниками кого хочуть і мешкати їм нерушно на своїх місцях при вірності й статечності. Про це він 11 квітня писав у ті ж таки орільські сотні такий свій гетьманський універсал:

"Іоанн Самойлович, гетьман з військом їхньої царської пресвітлої величності Запорозьким.

Ознаймовуємо всьому старшому й меншому військовому товариству і всім посполитим людям, обивателям орільських міст. Мусило нас вельми уразити те, що в тії тільки-но минулі літа з наших міст виявилися ворожі й шкідливі речі нам, усьому війську та народу, супроти поприсяженої пресвітлому монархові вірності й належної зичливості нам, рейментарям. Знаю-бо, що не тільки багато хто з-поміж вас позабігали на шкідливі звитяги, але й що ви ніколи не зупиняли багатьох людей з інших міст, що бігли або явно простували на ту ж таки сваволю. Але найгірше, виросла з-поміж вас збродня, що тамтешні неприпинні мешканці розбили, схопившись із упертим гуком і з неситим до крові замислом, кримського посланця та замордували гінця власних наших пресвітлих царів, учинивши тим самим такий злий вчинок, від якого може бути в сторонніх держав на все військо і на весь народ наш ураза. Ви ж дали злий через те привід, що багато людей повтікало за кордон й утрапило в такі негаразди, що одні втратили свої душі, інші втрапили в бусурманську неволю, а треті залишилися, як блудні, без власного пристановища.

За такі нестатки, що діються отак у людях ваших, через відомий наш наказ постановлено у вас насланих сотників. І коли б звичайна добротливість не спинила нашого до вас гніву, годилося б послати до вас полки для помсти за незичливість та впертість. А тепер, покладаючись прецінь на ту ж добротливість, виказуємо вам замість помсти ласку, розуміючи, що ті наслані сотники не кожному з-поміж вас прийдуться всмак, ми наказали панові вашому, полтавському полковникові, щоб він спровадив їх від вас і дозволив вам вибрати з-поміж себе людей за вашим бажанням. Після цього нашого дозволу повинні ви наставити з-поміж себе таких старших, які б і до нас були зичливі та й поміж вас зуміли б, згідно волі нашої, встановити добрий і пожиточний лад. Відтак, щоб і самі уміли ви та ретельно дбали заховати самохітну постійність та віддавали нам у всіх оказіях вірне послушенство, дотримуючись, щоб з-поміж вас не виявилася жодна подібна до минулих учинків ворожість. Коли ж після цієї висвідченої вам нашої ласки з-поміж вас виявилося б щось незичливе супроти нас, то вже не матимите більше приступу до ласки нашої і годі буде вам просити милості, чого вам не зичимо, а зичимо вам усім заживати від господа Бога доброго в мирі здоров’я.

Даний у Батурині, 11 квітня 1686 року

Звищнайменований гетьман, рукою власною”

А що за чиїмсь доносом й уданням за згаданий розгром кримського посланця була гетьманська докірлива ураза й на низове Запорозьке військо, то гетьман через свого нарошного посланця писав до того низового війська вельми діткливого свого листа, ганячи в ньому їм такі неслушні вчинки й злодіяння [С. 307-308].

Примітки:

1. Поселення біля р. Орелі, що починається на Харківщині й тече по Дніпропетровщині.
2. Епітимія – покута, кара, що її накладає церква за гріхи.
3. Полтавським полковником був тоді Федір Жученко.

КОЛОМАЦЬКІ СТАТТІ,

Дані при обранні на гетьманство Мазепи Запорозькому війську і всьому малоросійському народу від великих государів та всеросійських самодержців, року від створення світу 7195, а від різдва Христового 1687, 25 липня.

20

Про побудову нових міст та фортець на цьому боці Дніпра навпроти Кодака на річках Самарі й Орелі, також у гирлах Берестової та Орчика [примітка 1] і про заселення їх малоросійськими людьми для захисту Великої та Малої Росії від находу бусурманської, кримської сили.

Також гетьманові і старшині, служачи свято великим государям та великій государині, їхній царській пресвітлій величності, виказати дбання для притиснення і стримування Криму від походу кримських орд війною як на великоросійські, так і на малоросійські міста і зробити на цьому боці Дніпра навпроти Кодака шанець у такий спосіб, як і Кодак, а на ріці Самарі, і на ріці Орелі, і в гирлах річок Берестової та Орчика побудувати міста і заселити їх малоросійськими жителями. І розіслати про те в усі тамтешні міста універсали, щоб жили на тих-таки місцях, хто хоче мати поселення, і то без усіляких перепон.

І гетьман, і старшина, і Запорозьке військо прийняли той великих государів, їхньої царської пресвітлої величності, указ і обіцялися в тому їм, великим государям, їхній царській пресвітлій величності, дбати і службу свою показати [С. 359-360].

Примітка:

1. Берестова – ліва притока річки Самари; Орчик – права притока річки Орелі.

Року від покладення межі світу 7201, а від з’явлення у світі плоттю другого Адама 1693 року […] татарські загони вторгнулися з Заворскля від Старого Санжарова під саму Полтаву […]. Потім, не вторгаючись далі, повернули вони від Полтави до Сторожової могили, а від Сторожової через Орчик, Берестову та Оріль назад до Криму, позабиравши людей Полтавського полку з їхніми статками, які кочували по тамтешніх хуторах […] [С. 405].

Року від створення Адама 7204, а від господнього плотського пришестя у світ 1696 року […] білгородська орда відступила з Миргородського полку за Дніпро додому і в ньому трохи потопилася [примітка 1], а кримська переправилася за Ворсклу і пішла через Полтавський полк на село Петрівку [примітка 2]; людей уже не рубала, а брала живцем, де кого заскочила, тільки мало вже було людям від них шкоди, бо остерігалися [С. 515].

Примітки:

1. Провалився лід.
2. Тепер Красноградський р-н на Харківщині.

Також і сам гетьман рушив 19 червня [1696 року] з Батурина з іншим городовим та охотницьким козацьким військом для захисту Малої Росії від находу кримських орд і до Покрови святої Богородиці [примітка 1] стояв з військом на річках Коломаку й Орчику [примітка 2] разом з боярином Борисом Петровичем Шереметовим. Потім, не маючи про ворога жодної відомості, за тиждень після Покрови рушив від Орчика додому і розпустив військо [С. 524].

Примітки:

1. Покрова святої Богородиці – 1 жовтня (за ст. ст.).
2. Орчик – права притока р. Орелі. Мазепа з Шереметьєвим стояли табором на р. Берестовій.

Року від створення всього живого 7205, а від утілення господнього 1697 […]. Того-таки року за указом пресвітлого государя царя Петра Олексійовича гетьман Мазепа, маючи почати перший і досі ще небувалий водний похід Дніпром у Чорне море для військового промислу над турками, звелів одному війську свого рейменту, сівши у водні судна, виготовлені на різних місцях по Дніпру [примітка 1], рушати Дніпром на низ, до Кодацького порога, а сам з усім іншим козацьким військом рушив у той-таки похід в останніх числах місяця травня землею. А великоросійське військо рушило у водних суднах від Києва на низ Дніпра, до того ж таки Кодацького порога. Новий білгородський боярин (бо минулого року Бориса Петровича Шереметова від білгородського воєводства відставлено і виправлено для прийняття кавалерства в Малтію [примітка 2], ближній стольник і намісник князь Яків Федорович Долгоруков у тих-таки числах травня рушив з Білгорода з піхотними та кінними московськими полками і з полками козацькими слобідськими, щоб з’єднатись із гетьманом. А від Севська з військом севського розряду рушив у той-таки похід севський воєвода князь Лука Федорович Долгоруков. Коли ж за рікою Оріллю гетьман із згаданими князями та воєводами білгородським та севським з’єдналися в останніх числах червня, то за спільною радою для оборони України та слобідських міст від бусурманського находу залишили війська: воєводу севського на річці Коломаку, а Данила Апостола, доброго молодця й кавалера, з полком своїм і з інших полків з наказними полковниками і відставленим від водного походу товариством -–на вершині річки Орелі, з таким наказом, щоб остерігав уторгнення ворога і за згодою зі згаданим севським воєводою давав йому належну відсіч. На це воєнне діло йому, відосланому з-під Кодака миргородському полковнику, дано й універсал гетьманський, щоб наказні полковники, залишені при ньому зі своїм товариством, його в усьому слухали. Цей універсал має в собі таке:

За титлою гетьманською

"Ознаймовуємо цим нашим універсалом усім наказним панам полковникам, залишеним при таборі від воєнного плавного походу, і всьому старшому та меншому, з ними будучому, його царської пресвітлої величності Запорозькому товариству, що ми, гетьман, відходячи з виборним військом за указом його царської пресвітлої величності на його монаршу службу в цей плавний похід, розміркували й уважили, щоб міста малоросійські, в яких усіх нас домівки є, жони і діти, були не без оборони; адже знаємо, що вороги-бусурмани за давнім своїм поганським звичаєм не понехають відправити під них свої поганські напади. Отож пана Даниїла Апостола, миргородського полковника, з його полком ми виділили з усього війська і наказали йому стояти табором разом з вами, наказними полковниками й товариством, що є при вас, над тією-таки річкою Ореллю у пристойному місці. А оскільки війська великоросійські стоять і будуть стояти для повної забезпеки в готовності, щоб дати ворогу воєнну відсіч на Коломаку, то щоб він, пан полковник миргородський, стоячи разом з вами там, над Ореллю, до нашого щасливого повороту, заховував за воєнним звичаєм чулу пильність, дбаючи при божій помочі про те, щоб, для захисту народу, ворожі чамбули і всілякі їхні поганські купи як під великоросійські, так і під малоросійські городи не були підпущені і взагалі щоб давати їм належну відсіч. Через це хочемо мати, ласкаво заохочуємо і пильно наказуємо, щоб ви, наказні полковники і все товариство, яке є при вас, зараз до своїх домів не відходили і від повинної теперішньої служби аби не ухилялися, а в таких воєнних випадках йому, пану полковнику миргородському, повинувалися і з ним разом там, де накаже потреба, охоче ставали до відсічі ворогові для захисту домів, жінок і дітей своїх. А хто б із вас, старших та менших, виявився байдужий і неслухняний у такому для цілості народної ділі, таких дозволяємо йому, пану миргородському полковнику, карати нещадно, не звідомляючи нас.

Дано в таборі під Кодаком на козацькій стороні Дніпра 6 липня 1697 року”

[…] Тоді ж гетьман дістав відомість, що боярин Шеїн знову відбудував розорений Азов, добре його уфортифікував і, залишивши в ньому значну залогу, повернувся додому з московськими військами. Отож гетьман і написав до нього свого листа, просячи і пропонуючи йому, щоб для охорони Російської держави не поспішав на Москву, а затримався до слушного часу на Волуйках [примітка 3], оскільки згаданих військ із севським воєводою та миргородським полковником недосить було, щоб дати відсіч ханському нашестю. Цей лист до Шеїна в собі має таке:

"[…] І хоч від мене, гетьмана, залишено у верхів’ях річки Орілі полковника миргородського з полком його і з рештками війська інших полків і наказано йому від мене в усьому бути сторожким і давати відсіч прихожим ворогам (для цього ж став із його царської пресвітлої величності севського розряду людьми на Коломаку князь Лука Федорович Долгоруков), однак не досить у них сили для того, щоб могли відперти потужні наступи кримського хана з ордами. Отож, повторюючи, прошу я вашої вельможності, хай би ваша вельможність зволив із військами, котрі є при вас, затриматися біля української лінії для постраху і для відсічі тим ворогам Христа. […]

Писано нижче Вільного порога 1697 року, 18 липня”

Після виправи цього листа гетьман та воєвода білгородський, погрузившись у водні судна, 20 липня опівдні рушили від Вільного порогу і від Кічкаса [примітка 4] плавним походом на низ ріки Дніпра до Запорозької Січі і далі до Казикермена […].

[…] 11 серпня нижче Казикермена, від горішньої Козацької голови, кошовий отаман дав знати гетьману, що турецьке військо пливе в численних водних суднах вгору по Дніпру до Казикермена, через що в усіх наших військах немалий народився страх. Тому гетьман, щоб збільшити біля себе військо, послав в Орельські сотні розпорядження через такий універсал, щоб прибували до нього якнайскоріше під Казикермен:

За звичайною гетьманською титлою

"Вам, панам орельським сотникам, а саме дриганському, китай-городському, орельському, маяцькому і новохворощанському, з усім нашим товариством узичивши доброго здоров’я, ознаймовуємо цим нашим універсалом, що нас, прибулих із військом під Таванський город, під Казикермен, спіткали вороги-бусурмани, і маємо з ними, як звичайно, бій. З’являє отож пильна потреба, щоб війська, які залишилися за нами, прибували під Казикермен, як раніше наказували панам полковникам гадяцькому та лубенському [примітка 5], до нас із таборами якнайшвидше. Так і вам засилаємо такий наш гетьманський указ, щоб ви зараз-таки з усім сотень ваших товариством, узявши борошна на один місяць, вдень і вночі якнайшвидше поспішали сюди, під Казикермен, і маєте чинити це так швидко, щоб, догнавши полковників гадяцького та лубенського, простували на вищеозначене місце разом із ними. А коли б не змогли їх нагнати, то тим-таки трактом, який торують вони з таборами, йдучи до нас, тримаючись дніпровського берега, поспішайте якнайшвидше і якнайпильніше, заховуючи для себе в тій дорозі пильну й чулу обережність. Цього ми пильно хочемо і суворо наказуємо, щоб жоден такому указові нашому не був суперечний, а коли б хто його злегковажив би собі, не послухав і відхилився від тієї військової служби, такому нагадуємо з таким виказом, що понесе він суворе й неодмінне військове покарання горлом. Отож хай тій волі нашій ні один не противиться, і повторно пильно й пильно вам нагадуємо й наказуємо.

Дано з-під Казикермена 10 серпня 1697 року” [С. 544 - 555].

Примітки:

1. Судна будувалися біля Десни, у так званих Трубчевських лісах, а також збиралися звідусіль.
2. Малтія (Мальта) – острів у Середземному морі між Сіцілією й африканським побережжям, місце перебування так званого Малтійського рицарського ордену.
3. Валуйки – місто на Бєлгородщині.
4. Кічкас – містечко на правому боці Дніпра.
5. М. Боруховичу та Л. Свічці. М. Борухович залишений був під Кодаком.

Року від світотворення 7206, а від пришестя у світ Будівного слова Божого 1698 року. […] Минулого літа, оскільки при Божій помочі Тавань та розорений Казикермен не далися через добрих молодців козаків бути опанованими, то на відновлення Казикермена і на поправу попсованого турками Таванського замку за царським указом було спущено першою весняною водою від Києва до Казикермена багато байдаків з вапном, і зараз-таки, навесні, обидва ті замки, Тавань та Казикермен, почато робити і фортифікувати. Отже того літа замки укріплено і обведено кам’яними стінами, землею та глибокими фосами [примітка 1], чого не було і за Турецької держави. А гетьман Мазепа зі всіма козацькими військами свого регіменту, також і білгородський боярин князь Яків Федорович Долгоруков з військами московськими та слобідськими козацькими у травні місяці [примітка 2] рушили з домів у воєнний похід. Всі війська скупилися за рікою Ореллю і, перейшовши ріку Самар, простували цим боком Дніпра аж до самого турецького городка Аслама над рікою Кінською, що лежить на кримському березі проти Казикермена. А прибувши туди, станули обозами непоодаль один від одного і відразу ж вислали з обох військ значні частини людей для реставрації Тавані й Казикермена: пізніше випроваджували постійно й інші такі ж частини свіжих людей на зміну втомлених працею, аж доки обидва тамтешні замки не доозброїли й не докінчили [С. 576].

Примітки:

1. Фоса – канал, рів.
2. І. Мазепа рушив із Батурина 15 травня, а 10 червня об’єднався з Я. Долгоруковим.

ИЗ ИСТОРИИ ОРЕЛЬСКОЙ ПАЛАНКИ ЗАПОРОЖСКОЙ СЕЧИ.

Запорозькі землі на Правобережжі охоплювали території від річки Тясмин на півночі до гирла Дніпра та Бугу на півдні. Західний кордон проліг по річках Буг та Синюха, північний – по річці Орель, південний – по Конці. Далі на схід запорозькі землі тяглися аж до Нижнього Дону, виходячи в районі Бердянської коси та гирла Кальміусу до Азовського моря.

Усі ці території надавалися Запорозькому війську спеціальним указом польського короля Стефана Баторія від 1576 року. Пізніше право запорожців на вгіддя підтверджували інші польські королі, Богдан Хмельницький, монархи Росії – Олексій Михайлович, Петро І, Анна Іоанівна, Єлизавета Петрівна і, навіть, Катерина ІІ.

Наступ на запорозькі землі царат починає від середини ХVІІІ століття. 1746 року відтято їхню східну частину – по річку Кальміус, на користь донських козаків, що були під надійним контролем царського уряду ще з часів Івана Грозного. У 1730-х роках на запорозьких землях по річці Орель збудували Українську лінію – систему укріплень проти татар. Нові поселення по лінії зайняли переселенці з інших земель України, з Росії та Сербії […].

Воєнізовані переселенці далі захоплювали запорозькі землі. Січ відчула себе "убраною в мішок”, який залишалося тільки зав’язати урядові. Численні делегації козаків до Петербурга були безуспішними. Насильницьке захоплення земель переселенцями змусило запорожців у 1763 році прийняти рішення про захист своїх угідь. Петербург розцінив це, як бунт, і в 1764 році заснував Новоросійську губернію. До неї ввійшли Новосербія, Слов’яно-сербія та Українська лінія, тобто нові воєнізовані поселення на запорозьких землях від Синюхи до Сіверського Дінця[…].

Назва Новоросія, як і Малоросія, Великоросія чи Новосербія, - відбитки загарбницької політики царату часів становлення Російської імперії. До того ж вона не оригінальна. Такі словотвори досить типові для численних імперій ХVІІІ століття […].

Залізняк Леонід. Від козацької вольності – до Новоросії // Пам’ятки України. – 1991. - № 2 (88). – С. 18 – 23.

ИЗ ИСТОРИИ ПОЛТАВСКОЙ ЕПАРХИИ,  КОНСТАНТИНОГРАДСКИЙ УЕЗД.

[…] Полтавский полк занимал также по частям пространство уездов Полтавского, Зеньковского, Константиноградского, Кобелякского и Кременчугского […]. После Разумовского (1750 – 1764) Гетманщина была уничтожена бесповоротно […]. Еще в 1764 г. состоялось Именное повеление: "Новосербию и все при крепости св. Елисаветы селения называть Новороссийской губернией”, куда между прочим были отчислены Кременчугская и Власовская сотни и часть Полтавского полка с г. Белевым (Константиноградом), назначенным губернским городом (именно: Нефороща, Маячка, Царичанка, Соколка, Кобеляе, Белики, Китайгород, Орлик, Переволочна, Кишенка, Старые и Новые Сенжары, Келеберда, которые были обращены в пикинерные полки […].

В 1775 г. вновь учреждается Азовская губерния, которая захватывает часть Константиноградского уезда […]. Около этого же времени […] к Новороссийской губернии причисляется и остальная часть Полтавского полка, не вошедшая в него раньше. (Полтава, Будища и Решетиловка) […]

[…] Немного спустя, в 1783 г. Екатеринославскому, Саратовскому и Астраханскому генерал-губернатору Высочайше повелено из губерний Новороссийской и Азовской образовать Екатеринославское наместничество сначала из 12, а в 1784 г. из 15 уездов. От нынешней Полтавской губернии к новому наместничеству были отнесены уезды: Полтавский, Константиноградский и Кременчугский […]

[…] при Императоре Павле в 1796 г. вместо наместничеств была учреждена Малороссийская губерния с главным городом Черниговом […]

При Александре 1 в 1802 г. было повелено: "Из Малороссийской губернии учредить 2 губернии и именоваться одной Черниговской, а другой Полтавской и в каждой из них быть по 12 уездов. В Полтавской – ныне существующим: Полтавскому, Кременчугскому, Хорольскому, Золотоношскому, Лубенскому, Гадячскому, Пирятинскому, Переяславскому, Прилуцкому, Роменскому и вновь учредить 11-й Константиноградский, возобновя... прежде бывшее в Константинограде уездное или поветовое правление, а 12-й вместо теперешнего уездного города Зенькова, […] – город Миргород […]”

А в 1803 г. при генерал-губернаторе Куракине, в указе Сенату от 27 марта было изображено: "[…] 2-е границу Полтавской губернии от Екатеринославской положить по реке Орели, присоединив к первой все пространство между реками Берестовою и Орелью лежащее, дабы тем возстановив древние пределы Малороссии, соединить и сию издревле пренадлежащую к ней часть под единое управление […]”.

Грановский А. Полтавская епархия в ее прошлом (до открытия епархии в 1803 г.) и настоящем. / Историко-статистический опыт. Вып. 1. Полтава, 1901. – С. 61-65.

С открытием в 1803 г. Полтавской губернии вошли в нее десять поименованных выше городов, и кроме того: Константиноград, Кобеляки, Ромны, Миргород и Лохвица; а сообразно границам губернии, Высочайше повелено, 4 Декабря 1803 г., определить и границы епархии, которая вместе с тем переименована Полтавскою […]. Но после того более 40 лет Преосвященные Полтавские прожили еще в Переяславле, и переселились с Консисториею в Полтаву в 1847 г. в новопостроенные на счет казны здания архиерейского дома и при нем особого корпуса для консистории с попечительством о бедных духовного звания, на пожертвованном для сего Графинею Разумовскою месте.

Сведения о Полтавско-Переяславской епархии и ее архипастырях. Составил игумен Полиевкт. Полтава, 1868. – С. 11 – 12.